Чого не вчать в університеті?

Професія журналіста — одна з найбільш динамічних, впливових і відповідальних у сучасному суспільстві. Вона потребує не лише професійних навичок, а й вміння адаптуватися до стрімких змін у технологіях, соціальному середовищі та політичному ландшафті. Журналісти щодня стикаються з викликами: фрагментацією аудиторії, зростанням конкуренції, поширенням дезінформації та змінами у медіарегулюванні. Вони мають оперативно реагувати на ці зміни, водночас зберігаючи етичні стандарти та відповідаючи сучасним вимогам до швидкості, точності й інноваційності контенту.

Університетське навчання формує у студентів певне уявлення про професію, що ґрунтується на теоретичних знаннях і романтизованому образі роботи в медіа. Найчастіше це бачення зосереджене на творчих аспектах—прагненні відстоювати правду й висвітлювати суспільно важливі події. Проте наскільки ці ідеали відповідають реальним викликам професійної діяльності? Чи усвідомлюють молоді фахівці всі труднощі, з якими їм доведеться зіткнутися? Ці питання стають особливо актуальними, коли випускники починають працювати в реальних умовах сучасних медіа.

Реальна журналістика часто суттєво відрізняється від очікувань студентів, які лише починають свій шлях у професії. Деякі аспекти приємно дивують, тоді як інші стають викликами, що вимагають адаптації та переосмислення власних уявлень.

Редакторка новинного порталу «Наше місто» Тетяна Захарова згадує, що в студентські роки її уявлення про журналістику було тісно пов’язане з друкованими медіа, інтерв’ю та розлогими текстами.

«Я навчалася на журналістиці у 2001–2006 роках, коли в Україні ще панувала епоха газет. Тому я була впевнена, що працюватиму саме в друкованих виданнях. Завжди любила писати про людей, брати інтерв’ю, працювати з великими текстами, і це мені добре вдавалося. Я щиро вірила, що зможу реалізувати себе саме в цьому форматі», — розповідає вона.

Проте, за словами Тетяни Захарової, її перший досвід роботи виявився зовсім не таким, як вона уявляла.

«Я почала працювати за спеціальністю на п’ятому курсі, коли навчалася в магістратурі, — у пресслужбі голови Дніпропетровської облдержадміністрації. Не можу назвати цей досвід успішним, бо це було зовсім не те, чого я прагнула. Писати релізи з нарад, розсилати анонси, відповідати бюрократичними відписками на запити — усе це набридло за кілька місяців. Я почала шукати додаткові можливості для творчої реалізації та заробітку, адже початківцям в ОДА платили небагато», — згадує вона.

Журналістка «Інформатор Дніпро» Олена Бурцева зазначає, що її уявлення про професію кардинально змінилися, коли вона розпочала роботу. Журналістика виявилася не лише про тексти та сюжети, а й про швидкість, стрес і постійну комунікацію.

«Стати журналісткою — це була моя дитяча мрія. Проте так склалося, що я не навчалася на журналістиці, але доля все одно привела мене в цю професію. Коли почала працювати, зрозуміла: журналістика — це не лише писати тексти чи знімати сюжети. Це про швидкість, постійний стрес і вміння комунікувати. Уявлення про професію формувалися не в теорії, а в реальних умовах. Усі свята — на роботі. Вихідні — теж. Але коли твої сюжети чи передачі виходили в ефір, очі горіли від радості», — ділиться Олена.

Журналістка телеканалу D1 Маргарита Кузьменко зізнається, що не мала чітких очікувань від професії, адже не була впевнена, що працюватиме в журналістиці. За її словами, багато хто переконував її, що потрапити на телебачення майже неможливо, тому вона вирішила рухатися поступово та спостерігати, як складатиметься кар’єра.

Журналістка «Суспільне Дніпро» Ірина Руденко розповідає, що ніколи не прагнула опинитися в кадрі й не мала ілюзій щодо слави телеведучої. Їй завжди подобалося писати, тому вона орієнтувала себе на роботу в газетах або журналах.

«Які очікування? Бути у вирі подій, знати все про всіх, знайомитися з цікавими людьми, вміти передавати емоції словами на папері», — згадує пані Ірина.

Частина цих уявлень справдилася: вона дійсно опинилася у вирі подій і познайомилася з багатьма цікавими людьми. Проте реальність виявилася складнішою. Не всі теми були до душі — доводилося висвітлювати не лише цікаві події, а й відвідувати сесії міської ради, офіційні заходи з посадовцями, слухати скарги людей про відсутність води чи газу. Згодом у роботі з’явилися ще складніші аспекти: висвітлення резонансних злочинів, багатогодинні судові засідання, репортажі з місць трагедій.

Попри всі труднощі, бажання реалізувати свої творчі амбіції допомагає подолати початкові виклики. Тетяна Захарова згадує, що її кар’єра отримала несподіваний поворот після закінчення університету.

«Неочікувано для себе, одразу після випуску, я отримала посаду редактора в тижневику "Статус. Днепр" — це був проєкт київської редакції "Экономические известия". Спочатку це було друковане видання, згодом — сайт і сторінка у Facebook. Не маючи досвіду, але маючи знання, здобуті в університеті, і вміння працювати з текстами, я півтора року керувала редакцією. Спочатку вчилася, десь соромилася, не завжди могла правильно поставити питання, не завжди знала, про що запитати», — згадує Тетяна.

Історія Тетяни — яскравий приклад того, як журналістика кидає молодих фахівців у вир реальної роботи, де потрібно швидко вчитися, адаптуватися й долати невпевненість. Перший досвід став важливим етапом професійного становлення. Тетяна не лише навчилася організовувати роботу редакції, а й познайомилася з людьми, які відкрили перед нею нові кар’єрні можливості. Згодом її запросили керувати відділом моніторингу в інформаційному агентстві «Мост-Днепр», де вона пропрацювала десять років на різних посадах.

«У цій організації я працювала 10 років: організовувала пресконференції, писала новини, репортажі, інтерв’ю. Потім стала редакторкою сайту "Наше місто", де працюю вже шість років. Організовую роботу редакції й продовжую писати, що для мене дуже важливо, бо це дає можливість творчо реалізовуватися», — розповідає вона.

Цей шлях ще раз підтверджує: справжнє розуміння професії приходить лише з досвідом. Те, що спочатку здається складним і виснажливим, згодом стає частиною захопливого процесу. І кожен матеріал, сюжет чи репортаж – це не просто робота, а можливість залишити свій слід у журналістиці.​​

Основні виклики у роботі журналіста: з чим стикаються професіонали?

Журналістика — це не лише творчість, а й низка викликів, з якими щодня стикаються фахівці цієї сфери. Тетяна Захарова вказує на головні труднощі, серед яких — обмеження, що існують у кожній редакції, та неможливість працювати абсолютно вільно. Вона підкреслює, що навіть у медіа завжди є певні рамки, визначені редакційною політикою чи інтересами аудиторії.

«У журналістиці, як і в будь-якій іншій професії, є свої обмеження. Абсолютної свободи не існує, це міф, так само як і робота на самого себе, бо сам собі ти не заплатиш. Завжди є той, хто замовляє "музику". Мені пощастило з роботодавцями», — зауважує редакторка видання «Наше місто».

Одним із найбільших викликів у роботі редактора вона вважає навчання молодих журналістів. За її словами, випускників, які одразу можуть писати якісні тексти, дуже мало, а їхній розвиток вимагає значних зусиль. Тетяна переконана, що ключ до успіху — це амбіції та вміння знаходити цікаві інформаційні приводи. Якщо ці навички є, досвід можна набути з часом. Однак буває й так, що журналісти, яких вона навчала, отримують привабливі пропозиції в інших редакціях або навіть за кордоном. Це завжди викликає певну суміш почуттів, але в той же час приносить гордість за своїх вихованців.

«Іноді, коли людина здобуває досвід під твоїм керівництвом і йде далі, це боляче. Але одночасно є й почуття гордості, коли твій учень отримує роботу в столичних редакціях або навіть вирушає за кордон», — поділилася Тетяна Захарова.

Ще одним викликом є технічна сторона роботи. Тетяна наголошує, що журналіст повинен не тільки вміти писати якісні тексти, а й враховувати алгоритми пошукових систем, щоб його матеріали знаходили читачі. SEO-оптимізація постійно змінюється, і редакторам потрібно швидко адаптуватися до нових трендів, щоб залишатися конкурентоспроможними.

Однак технічні аспекти — не єдині труднощі. Олена Бурцева, журналістка «Інформатор», звертає увагу на швидкість роботи та психологічне навантаження. Вона зауважує, що журналісти часто працюють під тиском дедлайнів, а ще більшим викликом стає перевірка інформації за обмежений час.

«Інформацію потрібно перевіряти швидко, а ще швидше її подавати. Інша проблема — доступ до джерел, бо не всі готові коментувати. Також є психологічне навантаження, особливо коли працюєш із темами війни, трагедій чи соціальних проблем», — каже Бурцева.

Маргарита Кузьменко згадує труднощі на початку кар'єри, коли новачки ще не мають достатнього досвіду та чіткого розуміння своїх цілей. Вона згадує, як було важко писати сюжети, адже це забирало багато часу, адже не було прикладів і зрозумілої структури матеріалів. Проте, з набуттям досвіду, ці труднощі стали частиною минулого, яке тепер вона згадує з позитивом.

Ірина Руденко, журналістка «Суспільне Дніпро», вважає, що однією з найбільших труднощів у професії є комунікація з людьми. Вона відзначає, що далеко не кожен готовий спілкуватися з журналістом, тоді як чимало хто охоче критикує його роботу. Вона додає, що труднощі виникають при спілкуванні з посадовцями, в спробах отримати ексклюзивну інформацію, а інколи навіть при пошуку теми та відповідних спікерів. До викликів вона також відносить виснаження та професійне вигорання, з якими стикаються всі, хто довго працює у новинах.

Попри всі труднощі, журналістки сходяться на думці, що ця професія — це не тільки виклики, а й можливість для постійного розвитку, спілкування з цікавими людьми та шанс впливати на суспільні процеси.

Дистанційна освіта вже стала невід'ємною частиною навчального процесу, але її ефективність у підготовці журналістів викликає різні думки. Одні вважають, що при правильній організації вона може забезпечити якісні знання, тоді як інші наголошують, що без практичного досвіду неможливо повноцінно освоїти професію.

Тетяна Захарова вважає, що дистанційна освіта може бути корисною, якщо поєднувати її з практичними заняттями та стажуваннями. На її думку, онлайн-навчання здатне дати теоретичну базу, але не може повністю замінити традиційний підхід до освіти.

«Важливо розуміти, що дистанційна освіта не є повною заміною традиційної. Оптимальний варіант — комбінований підхід, що дозволить студентам отримати як теоретичні знання, так і практичні навички. Однак найголовніше — це готовність студента до самостійного навчання, здатність організувати свій час та досягати поставлених цілей», — підкреслює пані Тетяна.

Олена Бурцева більш скептично ставиться до дистанційного навчання. Вона вважає, що майбутні журналісти повинні здобувати досвід у реальних умовах, адже саме практика дозволяє зрозуміти, як знаходити інформацію, ставити запитання та писати матеріали.

«На мою думку, дистанційна освіта може знизити рівень підготовки, оскільки в журналістиці важливо вчитися в реальних умовах. Практика — найважливіша складова. Коли студент бачить реальну роботу, він швидше розуміє, як писати, ставити запитання та шукати інформацію. Без цього якість підготовки значно знижується», — ділиться своєю думкою пані Олена.

Маргарита Кузьменко вважає, що в епоху цифровізації та новітніх технологій дистанційне навчання має більше переваг, ніж недоліків. Вона відзначає зручність, інформативність і можливість самостійного вибору місця навчання.

«Чи то вдома, у теплому ліжку, де почуваєшся в цілковитій безпеці, чи в кав'ярні, уявляючи себе бізнес-леді. Студенти можуть вибирати атмосферу, в якій знання засвоюються найкраще», — зазначає Маргарита.

Ірина Руденко, яка навчалася заочно і з другого курсу почала працювати в газеті, не вважає, що дистанційна освіта суттєво вплине на підготовку журналістів. Вона наголошує, що головне — це бажання вчитися.

«Той, хто хоче навчатися, буде це робити незалежно від форми навчання — очної чи дистанційної», — каже журналістка «Суспільне Дніпро».

Ірина радить студентам вже з третього курсу пробувати себе в професії, стажуватися, набивати «шишки» на практиці та здобувати досвід.

Натомість Софія Закревська, редакторка стрічки новин на «OBOZREVATEL», вважає, що дистанційне навчання має більше негативних наслідків, ніж переваг. Вона переконана, що живе спілкування в аудиторії та творчі завдання офлайн є більш ефективними, оскільки важливо для майбутніх журналістів ще під час навчання відчути, що таке реальна робота в «польових» умовах, аби зрозуміти, чи підходить їм ця професія.

«Можливо, це виглядає трохи старомодно, але живе спілкування в аудиторії і творчі завдання офлайн все ж таки є більш ефективними», — зазначає Софія.

Таким чином, експертки погоджуються, що дистанційна освіта може бути частиною навчального процесу, але без практичного досвіду майбутньому журналістові буде важко стати справжнім професіоналом.